Приреченість пенсіонерів на голод як результат «ефективних» пенсійних реформ

Протягом вже досить довгих років в Україні існує солідарна пенсійна система, основи якої були закладені Отто фон Бісмарком ще в кінці XIX-го століття. Її суть полягає в тому, що з зарплати офіційно працюючої людини відбуваються відрахування до Пенсійного фонду. Весь час відрахувань зараховується працівникові як пенсійний стаж, а з отриманих коштів пенсіонерам виплачуються пенсії. Але з урахуванням того, що в Україні за останні роки кількість пенсіонерів стало перевищувати кількість офіційно працюючих людей, а зарплати в «конвертах» стали нормою сьогоднішніх реалій, існування солідарної системи в нашій країні стало більше неефективним.

У пошуках виходу з ситуації, що склалася, український уряд неодноразово проводив реформаторські зміни, які, як правило, обмежувалися лише підвищенням пенсійного віку і зниженням процентної ставки єдиного соціального внеску (ЄСВ). В результаті цих незначних трансформацій стан речей в країні не змінювався, а дефіцит Пенсійного фонду все продовжував зростати.

Ще не втративши надію перед таким збігом обставин, уряд України прописав у своєму плані пріоритетних дій до 2020 року запуск накопичувальної пенсійної системи, про яку розмови йшли вже довгий час. Але не минуло й трьох років з моменту старту чергової медійної кампанії з підтримки «пенсійної реформи за рецептами МВФ», як міністр фінансів України визнав очевидне: основна «фішка» пенсійної реформи – введення накопичувальної пенсійної системи – передчасна.

Для того, щоб державна накопичувальна система запрацювала, необхідно, перш за все, наявність цілого ряду умов, а саме:

• стабільне економічне зростання протягом як мінімум двох років до введення системи в дію;
• бездефіцитність бюджету Пенсійного фонду (ПФУ) або 100% -а гарантія виплат пенсій з держбюджету;
• забезпечення розміру мінімальної пенсії на рівні не менше розміру прожиткового мінімуму (небюджетних показників, а розрахункової величини – зараз становить близько 3000 грн на місяць);
• наявність в країні середньої зарплати на рівні не менше чотирьох прожиткових мінімумів (щоб накопичення мали практичний фінансовий сенс);
• низький рівень інфляції, стабільність банківської та фінансово-кредитної систем;
• розвинений фондовий ринок; гарантії вільного руху капіталів;
• відсутність обмежень на використання власних коштів;
• надійний державний контроль за використанням коштів з пенсійних рахунків і гарантії того, що накопичувальні рахунки не використовуватимуться для здійснення невластивих платежів.

Наявність всіх цих базових обов’язкових умов необхідно одночасно. Але в Україні з перерахованого вище на даний момент практично нічого не існує. І навіть більше того, не очікується в найближчій перспективі.

Але і це далеко не все. Відраховуючи по 7% з кожної зарплати, в ідеальних умовах (при збереженні купівельної спроможності грошей), за 35 років безперервного накопичення застраховані зможуть накопичити приблизно на 2,5 року життя на пенсії без втрат в доходах (збереженні пенсії на рівні зарплати). Оскільки зараз середня пенсія приблизно в три рази менше середньої зарплати, то накопичене можна буде розтягнути на 7,5 років, що на перший погляд непогано, правда жити на такі гроші не можна, хіба що виживати. Тому просте накопичення грошей є абсолютно марним.

До того ж, варто відзначити, що за 20 років перебування гривні як національної валюти їй вдалося знецінитися приблизно в 15 разів. Але і це не межа, оскільки її девальвація триває і зараз. Отже, в кращому випадку, без прискорення девальвації, втрачаючи зараз по 7% заробітку, застраховані через 35 років зможуть накопичити всього на пару місяців життя. Таким чином, саме по собі накопичення не має економічного сенсу. Хіба що спадкоємці порадіють несподіваного бонусу, оскільки накопичене можна заповідати і воно не зникне просто так в разі смерті застрахованої особи.

Що стосується організації «накопичення», то найчастіше це здійснюється у вигляді Пенсійних накопичувальних фондів, які традиційно виступають в якості джерел «довгих грошей». Правда, особам, які вклали свої гроші в такі фонди, як правило доводиться сильно розчаровуватись в їх ефективності. Причина цього проста: фонди, що використовують кошти майбутніх пенсіонерів, які не можуть собі дозволити бути джерелом «довгих грошей».

Основне завдання подібного фонду – збереження (а, по можливості, і примноження) купівельної спроможності грошей, що знаходяться в його управлінні. Простіше кажучи, вклавши в накопичувальну систему ХХХХХ грошей, на які можна купити в поточному році УУУУУ товарів і послуг, через 30 років, на еквівалент цієї ж суми, що знімається з вашого персонального рахунку, ви повинні мати можливість придбати такий же обсяг товарів і послуг (з поправкою коефіцієнта, що залежить від технічного прогресу).

Якщо Пенсійний фонд буде видавати кредити під низький фіксований відсоток на тривалі терміни (а це і є «довгі гроші»), то він не зможе забезпечити індексації вкладів навіть на рівень інфляції. Отже, кожен рік, кошти накопичувальної системи будуть знецінюватися і майбутні пенсіонери, які скористалися таким «інструментом накопичення» – втратять свої гроші. Якщо ж Пенсійний фонд допустити до гри на біржі або до фінансових махінацій з деривативами, гроші вкладників з однаковою ймовірністю можуть бути як примножені, так і втрачені, що також не на користь тим, хто відкладав ці накопичення. В результаті, державі доводиться жорстко регламентувати види можливих інвестицій таких фондів і періодично їх підтримувати. Це, в свою чергу, є показником залежності накопичувальної системи від державного бюджету, нехай і не настільки сильною як у солідарній.

Про існування подібних ризиків в ЗМІ практично не афішується. Пояснення цьому досить просте: масове тиражування подібної інформації істотно ускладнить крадіжку пенсійних накопичень шляхом використання їх для інвестиційної підтримки тривалих і малорентабельних проектів, фінансувати які не цікаві ні банкам, ні хедж-фондам, ні іншим фінансовим інституціям. Замість цього, апологети «пенсійної реформи», починаючи від міністрів і закінчуючи грантоїдів, активно проголошують цілі реформи у вигляді формальних гасел ( «підвищимо рівень пенсій», «дамо можливість людям самим собі накопичити на пенсію») або ж математичних задач (підвищимо / знизимо соціальні внески на ХХ%, доб’ємося перекладу ХХ% економіки з «тіні» в «світло», забезпечимо зниження дефіциту бюджету Пенсійного фонду на ХХ%), які не мають ніякого значення і відношення до суті, мети і завдань реформи.

На жаль, українці стали настільки привчені до таких маніпулятивних формулювань, що будь-яке критичне мислення в цьому випадку просто відсутнє. Також як і відсутнє розуміння того, що реформа, яка розпочалася сьогодні, повинна відіб’ється тільки на тих, хто вийде на пенсію як мінімум через 30-35 років.

Відповідаючи на питання як же інакше сформулювати мету пенсійної реформи адекватною, як мінімум, на найближчі 5-10 поколінь, варто відзначити наступне.

Перш за все держава повинна забезпечити громадянам, які не мають в силу вікових особливостей можливості активно працювати і утримувати себе за рахунок заробітної плати, умови, при яких вони могли б вести життя з моменту виходу на пенсію і до самої смерті. Але для цього необхідно мати галузі економіки, в яких віддача від інвестицій буде максимальна при середньому або низькому рівні ризику. Одне лише сільське господарство, при всій своїй відносній стабільності, не здатне забезпечити високий рівень прибутковості для існування десятків мільйонів пенсіонерів у вигляді рантьє. Тому без зміни вектора економічного розвитку з «великої аграрної держави» на «нормальну надіндустріального державу» всі подальші реформаторські спроби підвищити і поліпшити рівень життя пенсіонерів, однозначно, будуть приречені на провал.

Не менш важливим є і питання про гарантії зайнятості. Бо якщо держава не може або не хоче вирішувати це питання, то при побудові будь-якого варіанту пенсійної системи, вона буде також з самого початку приречена на безгрошів’я. Найпоширенішим варіантом гарантій зайнятості є страхова система.

Зараз, коли світ знаходиться на порозі четвертої індустріальної епохи, забезпечити гідний рівень життя і заробітної плати громадян можливо лише потрапивши в цю епоху високотехнологічних продуктів. Але в цьому відкритому світі вкрай важлива законність доходів громадян і їх придбаної власності. Тому в діях чиновників повинна проглядатися спрямованість на забезпечення не тільки себе, але і всіх громадян, зокрема соціально вразливих груп населення. Наживаючи свій власний капітал, потрібно пам’ятати, що підзвітність його походження буде неминуча і в особистій волі людини залишається вибір: повага інших або презирство і осуд мас.

Стаття написана Партнером Адвокатського об’єднання WinnerLex Наталією Ковалко для сайту www.obozrevatel.com

Звертаємо Вашу увагу на те, що ця публікація не є юридичною консультацією і надається в інформаційних цілях. При наявності конкретної проблематики по публікації, рекомендується отримання повної консультації нашими фахівцями.

Авторське право на матеріал належить Адвокатському об’єднанню WinnerLex.

Передрук матеріалів статті без чіткого посилання на ім’я автора і компанії, в якій автор працює, а також джерело запозичення – є порушенням авторських прав і тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством.