Новели примусового виконання рішень: більше діла, менше слів
24.05.2017Ефективна система примусового виконання рішень є одним із стовпів сучасної правової держави. Відсутність її належного функціонування може сприяти виникненню форм «приватного правосуддя», які, у свою чергу, обумовлюють негативний вплив на впевненість загалу в правовій системі, підривають його довіру до неї та є загрозою нормальному функціонуванню всієї держави. Без належного примусового виконання рішень побудова правової європейської держави є неможливою.
У зв’язку з цим на державу покладається обов’язок щодо створення, зміцнення та розбудови дієвої системи примусового виконання рішень, у тому числі шляхом імплементації європейських норм та стандартів у національне законодавство України. До того ж, примусове виконання рішень, як завершальна стадія судового провадження, є невід’ємною частиною дотримання права людини на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку, закріпленого в статті 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.
На виконання вищеозначених завдань в Україні було прийнято два надзвичайно важливі закони – Закон України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів” та Закон України “Про виконавче провадження”, що набрали свою чинність 5 жовтня 2016 року. Прийняття цих законів обумовило внесення кардинальних змін та новел у систему примусового виконання рішень. Тому розгляд та аналіз основних положень відповідних нормативно-правових актів є, безумовно, необхідним та актуальним.
Першою, однією зі значимих новел примусового виконання рішень стало запровадження в нашій країні інституту приватних виконавців. Приватний виконавець є суб’єктом незалежної професійної діяльності. Ним може стати громадянин України, який досяг 25 років, має вищу юридичну освіту не нижче другого рівня, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права після отримання диплома не менше двох років та склав кваліфікаційний іспит. Діяльність приватного виконавця не слід плутати з колекторською діяльністю, оскільки, на відміну від останньої, правовий статус приватних виконавців є чітко регламентованим та визначеним законодавством.
Особа, що має намір здійснювати діяльність приватного виконавця, перед складанням кваліфікаційного іспиту зобов’язана пройти навчання і стажування, строк якого не може перевищувати трьох місяців. За умови успішного складання іспиту особі видається посвідчення приватного виконавця без обмеження строку його дії.
Про початок своєї діяльності приватний виконавець повідомляє Міністерство юстиції України, яке має внести інформацію про нього до Єдиного реєстру приватних виконавців України.
Окрім вимог, що висуваються до кандидатури приватного виконавця, законодавством визначено також вимоги, що стосуються безпосередньо здійснення діяльності приватним виконавцем. Так, приватний виконавець зобов’язаний застрахувати свою цивільно-правову відповідальність перед третіми особами та організувати офіс у межах свого виконавчого округу.
У питанні підвідомчості рішень, які підлягають примусовому виконанню приватним виконавцем, законодавець вирішив піти шляхом визначення винятків, у яких приватний виконавець не здійснює своєї діяльності. Зокрема, це виконання:
- рішень про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною;
- рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави в статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету;
- рішень, за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена відповідно до закону;
- рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи;
- рішень адміністративних судів та рішень Європейського суду з прав людини;
- рішень, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності;
- рішень про виселення та вселення фізичних осіб;
- рішень, за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена;
- рішень про конфіскацію майна;
- рішень, виконання яких віднесено цим Законом безпосередньо до повноважень інших органів, які не є органами примусового виконання;
- інших випадків, передбачених цим Законом та Законом України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів”.
Окрім того, протягом першого року зайняття діяльністю приватного виконавця приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень, за якими сума стягнення становить двадцять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.
За вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода, яка складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді або фіксованої суми, або відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Так, за повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом, немайнового характеру: за яким боржником є фізична особа – 2 мінімальні заробітні плати, за яким боржником є юридична особа – 4 мінімальні заробітні плати.
Другою новелою примусового виконання рішень стало скасування строків самостійного виконання рішень для боржника. До прийняття нової редакції Закону України “Про виконавче провадження” державним виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження вказувався строк до семи днів (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника – до п’ятнадцяти днів) про необхідність боржнику самостійно виконати рішення. Сьогодні ж примусове виконання рішення починається відразу з дня відкриття виконавчого провадження.
На думку авторів законопроекту, такий підхід має бути певним стимулом для боржників виконувати рішення суду або інших органів вчасно, не допускаючи примусового виконання рішення та тягарів, обумовлених цією завершальною стадією судового провадження. Однак, серед експертів існує думка, що в такий спосіб у добросовісних боржників навпаки зникне намір виконувати рішення самостійно. Крім того, варто зазначити й накладання додаткових фінансових витрат на боржника, що також є далеко не мотиваційним аспектом у виконані ним рішень.
Третє нововведення, яке неможливо оминути увагою – створення Єдиного реєстру боржників. Єдиний реєстр боржників є складовою Автоматизованої системи виконавчого провадження, держателем якої є Міністерство юстиції України. До неї включаються відомості про боржників, які є відкритими та розміщуються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України. Однак, не підлягають внесенню до Єдиного реєстру боржників відомості про боржників:
- які є державними органами, органами місцевого самоврядування;
- які не мають заборгованості за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів більше трьох місяців;
- за рішенням немайнового характеру.
Включення відомостей про боржника до Єдиного реєстру боржників здійснюється одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження, а виключення – з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу або до суду чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів.
Четверта новела реформаторських перетворень – встановлення обов’язку боржника в разі виконання рішення майнового характеру подати декларацію про його доходи та майно. Виконання цього обов’язку має відбуватися протягом п’яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження. За невиконання вищеозначеного положення на боржника покладається відповідальність, у тому числі і за внесення до декларації завідомо неправдивих відомостей, про що боржник має бути попереджений завчасно виконавцем.
На перший погляд дещо спірною виявляється ефективність такого механізму на стадії примусового виконання рішень, а не на стадії ще судового розгляду справи. Однак, реальний результат такого нововведення можна буде оцінити вже після його практичної імплементації в діяльності виконавців.
П’яте нововведення стосується зміни строків у виконавчому провадженні. Майже кожна виконавча дія зазнала зміни у своїх часових межах виконання. Однак, найбільший інтерес викликають нові строки пред’явлення виконавчого документа до виконання та загальний строк виконавчого провадження.
Так, строк пред’явлення виконавчих документів було збільшено з одного року до трьох. Трирічний строк застосовується у всіх випадках, окрім подання:
- посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені протягом трьох місяців;
- виконавчих документів про стягнення періодичних платежів у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, втрати годувальника тощо – може бути пред’явлено протягом усього періоду, на який присуджені платежі.
Щодо строку здійснення виконавчого провадження, то в попередній редакції Закону України “Про виконавче провадження” було визначено, що державний виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру – у двомісячний строк.
У новому ж Законі України “Про виконавче провадження” такі строки взагалі не встановлюються. Проте в пункті 2 частини 1 статті 37 Закону визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо здійснені протягом року виконавцем заходи щодо розшуку майна боржника виявилися безрезультатними.
Шоста новація примусового виконання рішень виявляється в наслідках невиконання рішень. Зокрема, було значно збільшено штрафні санкції за невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Відтепер розміри штрафів становлять:
- для фізичної особи – 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- для посадових осіб – 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- для юридичної особи – 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Крім того, виконавці були наділені новим повноваженням – складання протоколів про адміністративне правопорушення, а саме: за невиконання законних вимог виконавця та порушення вимог Закону України “Про виконавче провадження”. Розгляд та рішення щодо протоколу, складеного державним виконавцем, приймається начальником органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, а щодо протоколу приватного виконавця – судом за місцем вчинення адміністративного правопорушення.
Примусове виконання рішень зазнало також ряд й інших реформувань та змін, що стосуються визначення засад виконавчого провадження, переліку майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, можливості передачі виконавчого документа, випадків та підстав повернення виконавчого документа стягувачу тощо. Однак, попри ряд реформувань, що відбуваються в Україні, поки що не можливо говорити про забезпечення права кожного громадянина на своєчасне і повне виконання судових рішень.
Якщо звернутись до статистики, то станом на сьогодні в Україні виконуються, за різними оцінками, від 2 до 20 відсотків судових рішень. Станом на 31 грудня 2016 року Україна займає перше місце за кількістю справ, які перебувають на розгляді в Європейському суді (18510 справ або 22,8 % від загальної кількості справ в Європейському суді). У 2016 році Європейський суд надіслав Уряду України 1326 справи проти України з пропозицією надати позицію Уряду України, з яких 1092 справи стосуються невиконання або тривалого виконання рішень національних судів і належать до групи справ за «пілотним» рішенням Європейського суду «Юрій Миколайович Іванов проти України».
Європейський суд з прав людини так само, як і українське законодавство допускає можливість затримки у виконанні судового рішення. Проте часові межі та випадки такої затримки є чітко визначені та регламентовані законодавством, нівелювання яких є неприпустимим. У будь-якій правовій державі світу без остаточного виконання судового рішення право на доступ до правосуддя залишається ілюзорним, конституційні гарантії громадян зводяться нанівець, а прийняття справедливого правосудного рішення, врешті-решт, повністю втрачає свою значущість та силу.
Стаття написана Партнером Адвокатського об’єднання WinnerLex Наталією Ковалко спеціально для сайту blog.liga.net
Звертаємо Вашу увагу на те, що ця публікація не є юридичною консультацією і надається в інформаційних цілях. При наявності конкретної проблематики по публікації, рекомендується отримання повної консультації нашими фахівцями.
Авторське право на матеріал належить Адвокатському об’єднанню WinnerLex.
Передрук матеріалів статті без чіткого посилання на ім’я автора і компанії, в якій автор працює, а також джерело запозичення – є порушенням авторських прав і тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством.